Антарктида сучасна та її минуле. Частина 2. Експедиція Беллінсгаузена & Радянський міф про відкриття Льодового континенту

Під вітрилами по морю Беллінсгаузена, фото Юрія Шепети

Друга частина циклу науково-популярних публікацій Олександра Митрохина «Антарктида сучасна та її минуле» присвячена експедиції під командуванням капітана Беллінсгаузена, що у 1819-1821 рр. вдруге після Джеймса Кука здійснила навколополярне плавання в Антарктиці. У пострадянській історіографії досі панує думка, що саме експедиція Беллінсгаузена відкрила Антарктиду. Підставою для цього слугують уявлення про те, що нібито 28-го січня 1820 року учасники експедиції першими побачили материкове узбережжя Льодового континенту. Зазначимо, що цей міф був створений у середині ХХ сторіччя на догоду політичного керівництва СРСР. На жаль, міф виявився доволі стійким і досі поширюється як в учбовій літературі, так і у засобах масової інформації. Хоча, ретельне вивчення первинних документів експедиції засвідчує, що Фабіан Беллінсгаузен не лише не претендував на відкриття шостого континенту, а, навпаки, сумнівався у його існуванні…

…відомо, що відкриття деяких, часто

по здогадкам у кабінетах відбуваються

Ф.Беллінсгаузен

Рис.1. Керівник експедиції Фабіан Готліб Тадеуш фон Беллінсгаузен та його перший помічник, уродженець Полтавщини – Іван Іванович Завадовський. У радянські часи другим керівником експедиції  «призначили» Михайла Лазарева, а про роль Івана Завадовського практично не згадували.

ПЕРШОДЖЕРЕЛА ЕКСПЕДИЦІЇ БЕЛЛІНСГАУЗЕНА

Хід та результати експедиції Ф.Беллінсгаузен узагальнив у двотомній книзі «Двукратныя изысканія в Южномъ Ледовитомъ Океане и плавание вокруг Света…». До неї додавався «Атласъ къ путешествію капитана Беллинсгаузена въ Южномъ Ледовитомъ Океане и вокругъ Света въ продолженіи 1819, 1820 и 1821 годовъ», який містив 44 рисунки та 19 карт (рис.2). Сумніви у достовірності радянського міфу про відкриття Антарктиди можуть з’явитися у кожного, хто знайде час прочитати перше видання «Двукратных изысканій…», що вийшло з друку ще за життя Беллінсгаузена у 1831 році. Так, зокрема, сталося з автором цих строк, коли він, повернувшись зі своєї першої експедиції до Антарктики, зацікавився історією відкриття та дослідження Льодового континенту.

Рис.2. Перше видання книги про плавання капітана Беллінсгаузена з супровідним атласом до його подорожі у Південному Льодовитому океані та навколо Світу (Беллинсгаузен, 1831). У процесі створення радянського міфу про відкриття Антарктиди, плавання / подорож Беллінсгаузена перетвориться на Першу російську антарктичну експедицію.

Звернемо увагу, що і «Двукратныя изысканія…» і «Атласъ къ путешествію…» є важливими історичними документами але вони не є першоджерелами. Немає можливості з’ясувати наскільки опублікований текст відповідає оригінальному рукопису книги. Останній був підготовлений Беллінсгаузеном ще 1824, а потім зник за невідомих обставин. Також зникли суднові (шканечні) журнали шлюпів «Восток» та «Мирний», в яких мали записуватись усі спостереження та події, починаючи з відплиття  експедиції з Кронштадту 4 липня 1819 року і закінчуючи поверненням у цей же порт 24 липня 1821 року за юліанським календарем (надалі – юл. кл.)

На щастя, значна кількість первинних документів експедиції все ж таки збереглася. Частина з них публікувалася у різні часи, більшість же знаходяться в архівах і не доступні пересічному читачеві.  Автору пощастило ознайомитись з переважною більшістю цих рукописів та географічних карт. Деякі з них без перебільшення є унікальними, оскільки не лише не публікувалися, а навіть ніколи не згадувалися радянськими, а потім російськими географами та істориками. Одним з таких рукописів є рапорт капітана Беллінсгаузена від 24 липня 1821 р. юл. кл., який містить звіт за увесь період плавання з супровідною таблицею-переліком усіх відкритих островів та земель (Беллинсгаузен, 1821в). Фотокопію цього рукопису нам люб’язно надіслав британський історик Ріп Балклі, який за останні роки оприлюднив цілу низку наукових публікацій по експедиції Беллінсгаузена, зокрема – книги «Bellingshausen and the Russian Antarctic Expedition, 1819-21» та «The Historiography of the First Russian Antarctic Expedition, 1819-21» (Bulkeley, 2014, 2021).

Рис.3. Фотокопії рапортів Беллінсгаузена від 8 квітня 1820 з Порт-Джексона, від 5 березня 1821 з Ріо-де-Жанейро та від 24 липня 1821 р з Кронштадту.

Щодо решти документів, що мають пряме або опосередковане відношення до географічних відкриттів експедиції Беллінсгаузена, особливу увагу привертають ті з них, які були складені у процесі підготовки експедиції або безпосередньо під час плавання, тобто, у часовому інтервалі з 1818 по 1821 рік. Зокрема, першоджерелами підготовчого періоду, де висвітлюється планування експедиції, є наступні рукописи:

1) Проект експедиції до Південного полюсу від віце-адмірала Г.Саричева з примітками І.Крузенштерна, кінець 1818 – початок 1819 р; 2) План експедицій до Південного полюсу та до Північного льодовитого океану від капітан-лейтенанта О.Коцебу, кінець 1818 – початок 1819 р; 3) Лист І.Крузенштерна морському міністру І.Траверсе відносно організації експедиції до Південного та Північного полюсів, 31 березня 1819 р. юл. кл;  4) Інструкція для Ф.Беллінсгаузена від морського міністра І.Траверсе з викладенням завдань та плану експедиції, 28 червня 1819 р. юл. кл.

Серед першоджерел експедиції, що були складеними під час плавання, безпосереднє відношення до виконаних спостережень та географічних відкриттів мають наступні рукописи: 1) Рапорт капітана Беллінсгаузена морському міністру І.Траверсе від 8 квітня 1820 р. юл. кл., Порт Джексон; 2) Рапорт капітана Беллінсгаузена морському міністру І.Траверсе від 5 березня 1821 р. юл. кл., Ріо-де-Жанейро; 3) Рапорт капітана Беллінсгаузена до Державної Адміралтейської Колегії від 5 березня 1821 р. юл. кл., Ріо-де-Жанейро; 4) вже згадуваний Рапорт капітана Беллінсгаузена  морському міністру І.Траверсе від 24 липня 1821 р. юл. кл.

Слід зауважити, що частина з перелічених рукописів у процесі більш пізнього передруку зазнала редакційних правок, які вплинули на зміст історичних документів. Наприклад, рапорт Беллінсгаузена від 8 квітня 1820 передруковувався щонайменше тричі, кожний раз з фрагментарними скороченнями. Зокрема, у передруці радянського часу (Самаров,, 1952) з рапорту прибрали цілий абзац, в якому Беллінсгаузен так підсумовував результати полярними водами у 1819-20 роках:

Рис.4. Фрагмент оригінального рапорту Беллінсгаузена від 8 квітня 1820 р. юл. кл., який у передруці радянського часу вилучили з загального тексту: «Признаковъ большой Южной Земли нигде не встречалъ, хотя большую часть плавания имелъ за полярнымъ кругомъ и близъ онаго, какъ токмо ветры позволяли; но если оная и существуетъ, то должна быть далеко во льдахъ и покрыта ими; и опознать оную нетъ возможности» (Беллинсгаузен, 1820).

 Отже,  достовірність такого передрукованого документу як першоджерела є сумнівною. У той же час, цей приклад яскраво ілюструє якими засобами створювався радянський міф про відкриття Антарктиди…

Загальновідоме письмо М.Лазарева до А.Шестакова, хоча й є первинним рукописним документом, не може вважатися першоджерелом. По перше, його написали 24 вересня 1821 р. юл. кл., тобто через два місяці після повернення експедиції. По друге,  зважаючи на плутанину у датах та подіях, яку виявив ще Белов (1963), а пізніше Tammiksaar (2016), можна припустити, що М.Лазарев писав своє письмо по пам’яті… Тому й не дивно, що події 6 лютого 1820 у письмі переплутані з 16 січня 1820 р. юл. кл., чим пізніше скористався дехто з радянських географів для заяви про те, що капітан Беллінсгаузен відкрив Південний континент на два дні раніш за Едварда Брансфільда.

Так само, не є першоджерелами друковані матеріали інших учасників експедиції – астронома Сімонова (1824, 2008), мічмана Новосільського (1853, 1854) та матроса Кисельова (1951), оскільки  їх також опублікували після завершення експедиції.

На жаль, більшість доступних картографічних матеріалів експедиції є не оригінальними картами, що складались під час плавання, а являють собою їх передруковані версії. Зокрема, такими є 6-ть карт, що увійшли до «Атласу къ путешествію капитана Беллінсгаузена…» (1831), а також усі 15-ть листів звітної навігаційної карти, які видали аж у 1963 році (Белов, 1963). Без відповідних оригіналів складно оцінити їх достовірність. Особливо це стосується тих карт, що друкувалися у радянські часи.

 ЯКОЮ БУЛА МЕТА ЕКСПЕДИЦІЇ БЕЛЛІНСГАУЗЕНА

 Помиляються ті, хто вважає, що метою експедиції Беллінсгаузена були пошуки Антарктиди. По перше, за часів Беллінсгаузена топоніми «Антарктида» та «Антарктика» ще не використовувались і мова могла б йти лише про пошуки загадкової Південної Землі – Terra Australis Incognita. По друге, незважаючи на цілком обґрунтоване припущення капітана Кука про те, що «…біля полюсу може знаходитись континент або значна ділянка суходолу» (Cook, 1777), більшість географів того часу підтримували думку його вченого супутника Генрі Форстера, який вважав, що на півдні знаходиться не суходіл, а вкритий кригою океан. Судячи з наявних першоджерел, вірогідні ініціатори експедиції Г.Саричев, О.Коцебу та І.Крузенштерн також мали сумніви у існуванні значних ділянок суходолу біля Південного полюсу.

Відповідно, інструкція морського міністра І.Траверсе, яка супроводжувалася підписом імператора Олександра-І,  доволі вільно визначала головну мету експедиції: «Его Императорское Величество полагаясь на усердіе, познанія и таланты флота капитана 2-го ранга Беллинсгаузена и не желая стеснять его въ действіі, ограничивается указаніями главнейшихъ предметовъ, для которыхъ онъ отправленъ и уполномачиваетъ его, судя по обстоятельствамъ, поступать, какъ онъ найдетъ приличнымъ для блага службы и успеха въ главной цели, состоящей въ открытияхъ въ возможной близости Антарктического полюса» (Траверсе, 1819). Маємо пояснити, що найменуванням «антарктичний полюс» у ті часи позначали південний полюс. Так само, найменування «антарктичний круг»  означало південне полярне коло. Стосовно того, яких саме відкриттів та досягнень очікували від Беллінсгаузена можна зрозуміти з іншого місця цитованої Інструкції: «Коль скоро наступитї удобное время въ семъ году онъ отправится для обозрения острова Георгія находящагося подъ 55 градусомъ Южной широты, а оттуда къ Земле Сандвичевой и обошедъ ее съ восточной стороны пустится къ Югу и будетъ продолжать своі изыскания до отдаленнейшей широты какой только онъ можетъ достигнуть, употребитъ всевозможное стараніе и величайшее усиліе для достиженія  сколько можно ближе къ полюсу, отыскивая неизвестные земли, и не оставитъ сего предпріятія иначе какъ при непреодолимыхъ препятствіяхъ. Ежели подъ первыми меридіанами, подъ коими онъ пустится къ Югу, усилія его останутся безплодными, онъ долженъ возобновить свои покушенія подъ другими, и не упуская ни на минуту изъ виду главную и важнейшую цель, для коей онъ отправленъ, будет повторять сіи покушенія ежечасно какъ для открытія земель, такъ и для приближенія къ Южному полюсу» (Траверсе, 1819).

Рис.5. Копія інструкції для капітана Беллінсгаузена від морського міністра маркіза де Траверсе з викладенням завдань та плану експедиції, 28 червня 1819 р (Траверсе, 1819). юл. кл. Такі копії були підготовані для старших офіцерів експедиції. На оригіналі мала бути резолюція імператора Олександра-І.

Отже, крім пошуку невідомих земель, експедиція мала досягти як можна ближче до південного полюсу. Чи  могли автори інструкції сподіватись на досягнення південного полюсу морськими суднами?  Якщо так, то це автоматично мало виключати існування значних ділянок суходолу у південній полярній області.

Про те, як відносився до майбутніх перспектив експедиції її керівник можна довідатись зі спогадів мічмана Новосільського (1853). Останній переповідає розмову капітана з імператором Олександром-І, що відбулася 25 червня 1819 року: «Въ-последствіи капитан Беллинсгаузенъ разсказывалъ, что когда Государь Императоръ милостиво изволилъ разговаривать съ нимъ о предстоящемъ намъ плаваніи, онъ осмелился изложить свое мненіе, что въ настоящее время все моря изследованы и невозможно уже сделать особенно важныхъ открытій. На что Государь Императоръ изволилъ сказать только: посмотримъ!».

Зауважимо, що в цитованій Інструкції є один важливий пункт, на який до останнього часу не звертали увагу дослідники: «Его Величеству также  благоугодно, дабы въ случае весьма важныхъ открытій, флота капитанъ 2-го ранга Беллинсгаузенъ отправилъ немедленно одинъ из состоящихъ в команде его шлюповъ съ донесеніями въ Россію, но сіе отправленіе судна должно быть учинено въ несомненной уверенности о важности случая…» (Траверсе, 1819). Оскільки «весьма важныхъ открытій» під час експедиції не відбулося, необхідності у розділені експедиції не виникало. Тому після завершення плавання «Восток» та «Мирний» одночасно повернулися додому…

ПЕРШІ ВІДКРИТТЯ ТА ПЕРША ЗУСТРІЧ З ПАКОВОЮ КРИГОЮ

 Діючи відповідно до інструкції, 15 грудня 1819 року (юл. кл.) судна експедиції Беллінсгаузена досягли Південної Джоржії. Оскільки її північне узбережжя капітан Кук закартував ще у 1775 році,  Беллінсгаузен склав карту південного узбережжя цього субантарктичного острова. У своєму рапорті він звертає увагу на те що Південна Джорджія «…состоитъ изъ островершинныхъ каменныхъ горъ покрытыхъ снегомъ, глубокія долины разделяюшія оные наполнены льдомъ до самого моря…» (Беллинсгаузен, 1820). Між іншим, з’ясувалося, що протягом останніх чотирьох років англійські звіробої на кількох помислових судах полюють тут на морських слонів. Прямуючи далі на південь, 18 грудня (юл. кл.) на широті 56^о13’S та довготі 31^о46’О учасники експедиції зустріли свій перший айсберг. Потім айсберги стали постійними супутниками мореплавців. Беллінсгаузен називає їх «льдяными островами», вочевидь наслідуючи найменування «ice island» капітана Кука. Нарешті, 22-23 грудня за юл. кл. було відкрито групу справжніх скелястих островів, які отримали назву островів Траверсе.  На одному з них, що пізніше назвуть островом Завадовського, виявили діючий вулкан: «…островъ который лежитъ въ широте S56^o17’30’’, долготе W27^o25’45’’, имеющій жерло огнедышущее, изъ коего весьма много выходило дыма; островъ въ окружности 7 ¾ миль» (рис.6).

Рис.6.Острів Завадовського на картині художника експедиції П.Михайлова

(«Атласъ къ путешествію…, 1831)

Зауважимо, що у складеній пізніше таблиці Беллінсгаузен позначає о. Завадовського літерою «Е», наводячи уточнені цифри  географічної довготи – 27^о33’52’’W (Беллинсгаузен, 1821в). Маємо пояснити, що у ті часи під час тривалих морських подорожей у вимірюваннях майже завжди виникали інструментальні похибки. Тому, як тільки з’являлась можливість, мореплавці перевіряли астрономічні інструменти у місцях з точно виміряними географічними координатами, після чого вносили поправку у попередні вимірювання.

Автор статті схильний вважати, що відкривши острів Завадовського, учасники експедиції першими здійснили спостереження та опис активного вулканізму в Антарктиці. 24 грудня за юл. кл. капітан-лейтенант Завадовський з кількома супутниками висадились на узбережжя нововідкритого острова-вулкана, з’ясувавши, що «…берегъ весь состоитъ изъ камня, возвышаясь у самаго моря отъ 20 до 30 футъ; отъ моря внутрь островъ покрытъ тонкимъ пепломъ, пескомъ и мелкимъ камнемъ до самого жерла горы, занимающей большую часть острова» (Беллинсгаузен, 1820). Так відбулася перша з двох висадок учасників експедиції Беллінсгаузена на островах Південного Океану. Принагідно зазначимо, що цю висадку здійснив наш земляк, уродженець Полтавшини – Іван Завадовський, який під час експедиції був першим помічником капітана Беллінсгаузена на шлюпі «Восток».

Прямуючи на південь експедиція досягла Сандвічевої Землі. Її першовідкривач Джеймс Кук припускав, що це міг би бути виступ суходолу південного континенту. Натомість, Беллінсгаузен довів, що це група островів. Наразі ж відомо, що як Південні Сандвічеві острови так і острови Травсерсе розташовуються на океанічному ложі і не є частинами антарктичного континенту. 4 січня 1820 року за юл. кл. південніше Сандвічевих островів «Восток» та «Мирний» перетнули 60-ту широту але були зупинені непереборною перешкодою. Пізніше у рапорті капітан Беллінсгаузен повідомляє: «…4 числа, дойдя до широты 60^о39’ всегда виделъ къ востоку сплошной льодъ. А здесь встретилъ не токмо съ сей стороны но и къ S и къ SW льдяное поле, на коемъ множество льдяныхъ острововъ; сiе поле съ салинга видно было не прерывающимся до видимаго горизонта, при ясной погоде и чистомъ горизонте. По таковымъ встретившимъся обстоятельствамъ не могъ продолжать плавание ни к S^ду ни к О^ту…» (Беллинсгаузен, 1820). Так експедиція Беллінсгаузена вперше зустрілася з плавучими полями пакової криги, що колись зупинили славетного Кука на шляху до Півдня. Відстань між місцем, якого «Восток» та «Мирний» досягли січня 1819 року за юл. кал., та найближчим узбережжям Антарктиди складала 1400 км…

ЩО ВІДБУЛОСЯ 28 СІЧНЯ 1820 РОКУ

Згідно радянському міфу про відкриття Антарктиди,  датою відкриття вважають 28 січня 1820 року за нинішнім григоріанським календарем. Під час експедиції Беллінсгаузена у Російській імперії в обігу був старий юліанський календар, який для XIX ст відрізнявся від григоріанського на мінус 12 діб. Що ж відбулося 28-го, а за старим стилем 16-го січня?

Безпосередньо перед 15(27) січня кораблі експедиції вперше перетнули південне полярне коло. А 16(28) січня експедиція досягла найпівденнішої точки свого плавання. На звітній навігаційній карті біля цієї дати стоїть запис Беллінсгаузена: «увидали сплошной ледъ»… Виявлене льодове поле намальовано на відстані менше милі від точки досягнутої кораблями. Натомість, найближче відоме зараз узбережжя шельфового льодовика Фімбула знаходиться поза межами карти на відстані більше 60 км південніше намальованого льодового поля (рис.7).

Рис.7. Фрагмент звітної навігаційної карти експедиції Беллінсгаузена (Белов, 1963). На карті показані положення суден експедиції 16(28) січня 1820 р., напис «увидели сплошной ледъ» та позначку крижаного поля, яке завадило суднам просуватись далі на південь. Будь які позначення суходолу відсутні!

Рис.8. Фрагмент The International Bathymetric Chart of the Southern Ocean (2013) з позначенням локацій експедиції Беллінсгаузена 16(28) січня та 5(17) лютого 1820. Точковою лінією показані льодові поля, які зупинили кораблі на шляху до Півдня.

На питання чи міг шельфовий льодовик за часів Беллінсгаузена простягатись північніше ніж тепер, маємо однозначні відповідь – Ні! Шельфові льодовики Антарктики формуються на континентальному шельфі, де глибини не перевищують 500 м. Глянемо на сучасну батиметричну карту Південного Океану. Район, де 16(28) січня 1820 року капітан Беллінсгаузен побачив «сплошной ледъ», знаходиться над континентальним схилом з глибинами більше 2000 м (рис.8). В акваторіях з такими глибинами шельфові льодовики не утворюються.

У рапорті від 8-го квітня 1820 р. юл. к. Беллінсгаузен пише: «16 числа дошедши до широты S 69^о25’, въ долготе 2^о10’ W встретилъ сплошной ледъ у краев одинъ на другого набросанный кусками, а внутрь къ Югу въ разныхъ местахъ по оному видны ледяные горы. Отсюда я намеренъ былъ плыть въ виду льда, чтобы пробраться более к Зюйду, но противный ветръ от Оста препятствовалъ мне выполнить сие мое намерение» (Беллинсгаузен, 1820). І це все! Про те, що «льодовими горами» Беллінсгаузен називав айсберги можна довідатись з супровідного листа до цитованого рапорту: «ледяные горы, изъ которыхъ некоторыя возвышались отъ поверхности моря свыше 400 футовъ, иные же имели въ окружности до 13 миль, были всегдашними нашими неприятелями, противъ коихъ мы должны были защищаться величайшею осторожностью и самым строгим бдением…толь великое возвышение ледяныхъ громадъ надъ поверхностию моря приводитъ в изумление, особенно когда помыслимъ, что семь частей оныхъ находитнуєься под водой» (Беллинсгаузен, 1821г).

Рис.9. Зовнішній вигляд айсбергів на картині художника експедиції П.Михайлова, 8 січня 1820 року («Атласъ къ путешествію…, 1831). Пласкі айсберги мореплавці звичайно звали «льодовими островами». Натомість гостровершинний айсберг праворуч дійсно міг отримати найменування «льодова гора».

 Додамо, що попередник Беллінсгаузена – Джеймс Кук також періодично застосовував найменування «ice mountains» для позначення скелеподібних айсбергів. Тому, подію 16(28) січня 1820 року в жодному випадку не можна вважати ні спостереженням антарктичного суходолу ні, тим більше «відкриттям» Антарктиди. Такий висновок підкріплюється й спогадами інших учасників експедиції – І.Сімонова (1824), П.Новосільського (1853) та Є.Кисельова (1951), у записах яких 16(28) січня 1820 року не відмічене якимось екстраординарними подіями.

СПОСТЕРЕЖЕННЯ «МАТЕРОГО ЛЬДА» 17-18 ЛЮТОГО 1820

Існує точка зору, що учасники експедиції Беллінсгаузена могли побачити антарктичний суходіл 17-18 лютого 1820 за григоріанським календарем. У документах експедиції цим датам відповідають 5 та 6 лютого 1820 року юл. кал. У рапорті від 8-го квітня 1820 р. юл. к. капітан Беллінсгаузен зазначає: «…не прежде какъ съ 5 на 6^е число дошелъ до широты S^й 69^o7’30’’ долготы O^й 16^o15’. Здесь за льдяными полями мелкого льда, и (льдяными) островами виденъ материкъ льда, коего края отъ ламаны перпендикулярно, и которой продолжался по мере нашего зрения, возвышаясь къ Югу подобно берегу, плоскіе льдяные острова, близь сего материка находящіеся, ясно показываютъ, что они суть отломки сего материка; ибо имеютъ края и верхную поверхность подобную материку» (Беллинсгаузен, 1820). Для того, щоб читача не ввело в оману слово «материкъ», зазначимо, що у підсумковому рапорті за 24 липня 1821 року юл. к. Беллінсгаузен, описуючи цей же епізод, замість «материкъ льда» застосовує словосполучення «матерой ледъ» (Беллинсгаузен, 1821в). Командир шлюпа «Мирний» М.Лазарев у приватному листі А.Шостакову від 24 вересня 1821 р. юл. кл. також писав про «матерой ледъ чрезвычайной высоты» (Лазарев, 1918). Щоправда, вочевидь, помилившись у даті, це спостереження він приписав  16-му січня, а не 5-му лютого, як інші. Незвичність видовища льоду, який постав перед кораблями 5 лютого 1820 року за юл. кл., відмітив і мічман Новосільський зі шлюпа «Мирний». У книзі «Южный Полюсъ», що була опублікована у 1853 році, тобто більш ніж через тридцять років після описуваних подій, він написав: «…за обширною, прозрачною завесою открылись семь большихъ ледяныхъ острововъ, недалеко одинъ отъ другаго отстоящіе, а за ними обозначился неподвижный ледъ, загибающийся въ обе стороны. Прошедъ между этими островами, мы устремились сквозь разбитый ледъ къ ледяному берегу; день быль ясный, видь ледянаго берега съ высокими отвесными стенами представлялъ грозную, величественную картину. Несмотря на чащу льда, капитанъ Беллинсгаузеиъ продолжалъ итти къ ледяному берегу, чтобъ удостовериться, нетъ-ли где какого прохода къ югу; но кроме небольшихъ ледяныхъ бухтъ нигде не видно было ни малейшаго отверзтія, и потому въ широте 69^о6 ½’,  долготе 15^o51′ восточной поворотили назадъ, а потомъ пошли вдоль ледянаго берега къ востоку» (Новосильський, 1853).

Тим не менше, на звітній навігаційній карті біля дат 5 та 6 лютого (юл. кл.) намальоване точно таке ж льодове поле, як і ті поля пакової криги, що зупинили кораблі 4(16) січня та 16(28) січня 1820 року. Умовні позначки ніяк не відрізняються (рис.10). У таблиці з переліком усіх відкритих островів та земель, що прикладалася до підсумовуючого рапорту капітана Беллінсгаузена від 24 липня 1821 р. юл. кл., також відсутні будь які відомості про наявність берегу тим більше материку на цій ділянці Південного Льодовитого океану (рис.11). Та й на Генеральній карті експедиції з «Атласа к путешествию…» (1831) не закартовано ніякого берега ні на цій ділянці, ні на тій, де експедиція перебувала 16(28) січня 1820.

Рис.10. Фрагмент звітної навігаційної карти експедиції Беллінсгаузена (Белов, 1963). На карті показані положення суден експедиції 5(17) та 6(18) лютого 1820 р. та позначку крижаного поля, яке завадило суднам просуватись далі на південь. Будь які позначення берегу або іншого суходолу відсутні.

Рис.11. Три фрагменти таблиці зі списком відкритих островів та земель, що прикладалася до підсумовуючого рапорту капітана Беллінсгаузена від 24 липня 1821 р. юл. кл (Беллинсгаузен, 1821в). Крім островів Петра-І та Олександра-І, у таблиці відсутні відомості про будь які інші відкриття  у Південному Льодовитому океані.

То що ж могли побачили учасники експедиції? Що ховається за найменуваннями «материкъ льда», «матерой ледъ» та «льдяной берегъ»? Подивимось на сучасні географічні карти та космознімки. Район, де експедиція перебувала 5 та 6 лютого за юл. кл. знаходиться на відстані більше 50 км від найближчого відомого зараз узбережжя шельфового льодовика Лазарева. Чи могли мореплавці побачити узбережжя шельфового льодовика з такої відстані? За сприятливих умов гарної видимості, яка була у ті дні, можливо й могли б… Але не побачили, оскільки, судячи з наведених описів та складеної ними навігаційної карти, у безпосередній близькості перед кораблями, а не на відстані 50 км знаходилось дещо, що Беллінсгаузен назвав материком льоду та материм льодом, а пізніше Новосільський – льодовим берегом. Враховуючи, що кругова похибка визначення локації кораблів експедиції оцінюється у 7-13 км (Белов, 1963), таке розходження у відстанях не можна пояснити навігаційною помилкою. Чи міг шельфовий льодовик у ті часи простягатись до цього місця? Теоретично міг, глибини у цій акваторії складають 250-500 м, що не перешкоджає формуванню шельфового льодовика. Але також не виключено, що учасники експедиції побачили величезний столовий айсберг чи декілька таких айсбергів, які відкололися від шельфового льодовика. Довести або відхилити одне з цих припущень наразі неможливо. Однак, зауважимо, що навіть у випадку, якщо Беллінсгаузен та його супутники таки бачили шельфовий льодовик 5-6(17-18) лютого 1820 року, це не можна вважати першим спостереженням антарктичного суходолу, оскільки ще 30 січня 1820 року учасники експедиції Брансфільда спостерігали узбережжя Антарктичного півострова. А роком раніш Вільямс Сміт відкрив Південні Шетландські острови, які, так само як і шельфові льодовики, також є частиною антарктичного континенту.

ЯК ОЦІНЮВАЛИ РЕЗУЛЬТАТИ ЕКСПЕДИЦІЇ КАПІТАН БЕЛІНСГАУЗЕН ТА ЙОГО СУЧАСНИКИ

Аналіз першоджерел експедиції засвідчує, що капітан Беллінсгаузен не лише не претендував на відкриття Південного континенту, але, навпаки, сумнівався в його існуванні. Звертаємось до багаторазово цитованого рапорту Беллінсгаузена від 8 квітня 1820 року за юл. кл. Підсумовуючи результати тримісячного плавання полярними водами у 1819-20 роках Беллінсгаузен пише: «Признаковъ большой Южной Земли нигде не встречалъ, хотя большую часть плавания имелъ за полярнымъ кругомъ и близъ онаго, какъ токмо ветры позволяли; но если оная и существуетъ, то должна быть далеко во льдахъ и покрыта ими; и опознать оную нетъ возможности» (Беллинсгаузен, 1820). Нагадаємо, що в радянських джерелах (Самаров, 1952) цю частину тексту з рапорту Беллінсгаузена вилучили… А ось сам капітан Беллінсгаузен у заключному рапорті, що був підготовлений 24 липня 1821 р. юл. кл., тобто у день повернення експедиції до Кронштадту, своє твердження про відсутність ознак великої Південної Землі залишив без змін (Беллинсгаузен, 1821в). Як може здогадатись читач, у прикладеній до цього рапорту таблиці відкритих островів та земель, а також на 15-ти листах звітної навігаційної карти також немає жодної згадки про велику Південну Землю.

У 1831 році Беллінсгаузена опублікував книгу «Двукратныя изысканія въ Южномъ Ледовитомъ океане и плаваніе вокругъ света…», яка фактично являла узагальнюючий звіт про подорож. Наприкінці цієї книги  можна прочитати загальний підсумок відкриттів експедиції: «Въ продолженіи плаванія нашего обретено двадцать девять острововъ, въ томъ числе вь Южномъ холодномъ поясе два, в Южномъ умереномъ восемъ, а девятнадцать въ жаркомъ поясе; обретена одна коральная мель съ лагуномъ» (Беллинсгаузен, 1831). Як бачимо, навіть припущень про існування Південного континенту у цьому підсумку немає. Які ж острови були знайдені у Південному холодному поясі? Без сумніву, мова йде про о.Петра-І та Берег Олександра-І. Тобто, навіть Берег Олександра-І на момент написання книги Ф.Беллінсгаузен вважав островом, а не частиною континенту.

Свої сумніви щодо існування Південного континенту Беллінсгаузен намагався перевірити вимірюванням глибин та спостереженнями за замерзанням морської води. Ні у перший період полярного плавання 1819-20 ні у другий у 1820-21 рр лот, яким вимірювали глибини Південного льодовитого океану, жодного разу не досяг дна. Наприклад, під час зустрічі з «материм льдомъ» 5 (17) лютого 1820 глибина  під судами становила 190 сажень (405 м), але дна не виявили (див. рис.10). У ті часи це вважалося достатньо надійною ознакою відсутності близького суходолу. Проводячи досліди з замерзання морської води, Беллінсгаузен з’ясував для себе, що при низьких температурах морська вода має замерзати. З цього він зробив висновок, що «льдяные острова»  (пласкі айсберги) можуть утворюватись за рахунок замерзання морської води, відповідно  наявність суходолу для їх формування не є обов’язковою (Беллинсгаузен, 1831). Його ж попередник Джеймс Кук, навпаки, вважав, що необхідною умовою для формування «ice islands» є наявність значних ділянок суходолу на півдні, оскільки він на власні очі спостерігав процес утворення айсбергів внаслідок руйнування льодовиків на узбережжях Південної Джорджії та Сандвічевої Землі. А ось що Беллінсгаузен написав про матерые льды: «Огромные льды, которые по мере близости къ Южному Полюсу подымаются въ отлогія горы, называю я матерыми, предполагая, что когда въ самый лучшій летній день морозу бываетъ 4 градуса, тогда далее къ югу стужа конечно не уменшается, а потому заключаю, что сей ледъ идетъ черезъ полюсъ, и долженъ быть неподвиженъ, касаясь местами мелководіямъ и островамъ подобнымъ острову Петра Первого, которые несомненно находятся въ большихъ южныхъ широтахъ…» (Беллинсгаузен, 1831). Схожі думки висловлювали й інші прибічники теорії Бюфона про вкритий суцільною кригою Південний океан, наприклад: астроном І.Сімонов, а за часів Джеймса Кука – Г.Форстер.

Відношення сучасників Беллінсгаузена до результатів експедиції можна проілюструвати кількома прикладами. Одразу після завершення плавання керівник експедиції та усі учасники отримали нагороди. Збереглися офіційні документи, які засвідчують, що нагороди присуджувались за заслуги під час  «вояжа вокругъ Света и особливо къ Южному Полюсу». І жодного слова про відкриття Континенту.

У серпні 1821 року видання «Отечественные записки» друкує новину про прибуття експедиції Беллінсгаузена до Кронштадту. Журналіст, який підготував цей нарис, підкреслив винятковість здійсненої подорожі до Південного полюсу, стисло описавши її географічні досягнення та інші наукові результати. Зауваживши на відкритті островів Петра-І та Олександра-І, він нічого не написав про відкриття великої Південної Землі (Прибытіе Капитана Билленсгаузена…, 1821).

У 1822 році безпосередній учасник експедиції астроном І.Сімонов виступив на урочистих зборах Казанського університету з доповіддю про успіхи плавання шлюпів «Восток» та «Мирний» навколо світу і особливо у Південному Льдовитому морі. Серед іншого професор Сімонов зазначив: «…при всей своей рещительности, при всемъ старании далее 70^о проникнуть не могли и дошли до сей степени только въ одномъ месте; в прочихъ же, начиная с 69 1/2^o, Южный полюсъ покрытъ твердою и непроницаемою корою льда, коего толстота, судя по возвышению надъ поверхностию океана, можетъ простираться до 300 саженей, считая от нижнего слоя, скрытого въ глубине моря, до вершины» (Симонов, 2008).

У 1827 році військово-топографічним депо була видана Генеральна карта усієї Земної кулі. На ній показані відкриті експедицією Беллінсгазена острови Траверсе, Петра-І та Олександра-І але відсутній Південний континент (рис.12).

Рис.12. Генеральна карта усієї Земної кулі (1827), що була складена через 6 років після завершення експедиції Беллінсгаузена. Південний Континент відсутній!

Показовою є історія видання книги «Двукратные изысканія…» (Беллинсгаузен, 1831). Її рукопис був підготовлений капітаном Беллінсгаузеном ще у 1824 році та переданий у Адміралтейський Департамент. Звідтіля надійшло подання начальнику Морського штабу стосовно дозволу надрукувати 1200 екземплярів та надання необхідних для цього коштів. Ніякого резолюції на з Морського штабу не  надали. У 1827 році на той час вже віце-адмірал Беллінсгаузен звернувся до Вченого комітету Морського штабу з проханням надрукувати лише 600 екземплярів, при цьому він фактично відмовився від отримання грошової винагороди за продаж книги. Після чергового звернення до начальника Морського штабу дозвіл на друк був отриманий. Щоправда видання «Двукратные изысканія…» відбулося лише у 1831, через 10 років після завершення експедиції. Тираж склав 600 екземплярів, кошти від продажу мав отримати автор книги. Таким було відношення адміністрації Морського штабу до результатів тієї експедиції, що  за радянським міфом відкрила шостий континент.

ДІЙСНІ НАУКОВІ ДОСЯГНЕННЯ ЕКСПЕДИЦІЇ БЕЛЛІНСГАУЗЕНА

Якими ж були найбільш вагомі наукові результати експедиції Беллінсгаузена? Протягом 1819-1821 років експедиція Беллінсгаузена вдруге після Джеймса Кука здійснює навколополярне плавання, намагаючись обстежити ті ділянки Південного океану, які оминув капітан Кук (рис.13).

Рис.13. Генеральна карта експедиції Беллінсгаузена з відкритими островами та курсом шлюпів «Восток» та «Мирний» (Беллинсгаузен, 1831). Червоним наведений маршрут експедиції, синім – полярне колом та 60^о паралель. На карті показані нововідкриті острови Траверсе, Петра-І та Олександра-І. Ніяких відомостей про відкриття Південного континенту немає. 

У хронологічному порядку, до дійсних географічних досягнень експедиції Беллінсгаузена належать: 1) 15-17 грудня 1819 року за юл. кл. – картування західного узбережжя о. Південна Джорджія; 2) 22-24 грудня 1819 за юл. кл. – відкриття та картування островів Траверсе, виявлення на них перших діючих вулканів, висадка та обстеження острова Завадовського; 3) 3-4 січня 1820 за юл. кл. – з’ясування острівного походження Землі Сандвіча, яку її першовідкривач Джеймс Кук вважав північним виступом континентального суходолу; 4) 11 та 17 січня 1821 за юл. кл. – відкриття та картування о.Петра-І та Берегу Олександра-І, які на той момент були першими виявленими ділянками суходолу за південним полярним колом; 5) 24-29 січня 1821 за юл. кл. – картування Південних Шетландських островів. Слід зауважити, що усі ці досягнення довгий час були маловідомі за межами Російської імперії. Наприклад, про них нічого не знав Джон Біско, який у 1830-32 рр здійснює третє навколополярне плавання у Південному океані, під час якого були відкриті Земля Ендербі та Земля Греяма, що були найбільшими з відомих на той час ділянок суходолу у Східній та Західній Антарктиці.

ДЛЯ ЧОГО СТВОРИЛИ РАДЯНСЬКИЙ МІФ ПРО ВІДКРИТТЯ АНТАРКТИДИ

Восени 1948  уряд США ініціював неофіційні перемовини з питання режиму Антарктики, до яких долучилися Великобританія, Франція, Норвегія, Австралія, Нова Зеландія, Аргентина та Чилі. Представників СРСР на перемовини не запрошували, оскільки ні при царському, ні при радянському режимі, уряд Росії не висував жодних вимог по відношенню Антарктики. 29 січня 1949 року відбулося засідання політбюро ЦК ВКП(б), де обговорювалося писання «О мероприятиях в связи с вопросом о режиме Антарктики». Рішенням політбюро було визнано необхідним заявити про зацікавленість Радянського Союзу до питання про режим Антарктики. У зв’язку з цим, 10 лютого 1949 року відбулися загальні збори дійсних членів Географічного товариства СРСР. Президент товариства академік Л.С.Берг висвітлив видатну роль російських дослідників у відкритті Антарктиди та дав «наукове обґрунтування» права СРСР на участь у вирішенні питання про режим цього континенту. У процесі обговорення було прийнято відповідну резолюцію, яку опублікували 11 лютого 1949 року. Резолюцію підтримали державні установи та громадськість… Все перелічене було викладене у доповідній записці міністра іноземних справ СРСР А.Я.Вишинського на ім’я І.В.Сталіна від 20 лютого 1950 року. Під впливом зазначених подій відбулося друге видання книги Беллінсгаузена (1949), публікація інших матеріалів експедиції у збірнику (Самаров, 1952), передрук радянських підручників з географії та інші «мероприятия». За таких обставин почав формуватись радянський міф про відкриття Антарктиди.

Чи має це значення у наші часи? На жаль – так. Міф створений на догоду політичним амбіціям виявився доволі стійким. Він постійно підживлюється засобами масової інформації, науково-популярною та учбовою літературою, політичними діячами та окремими «науковцями». Наприклад, міф про відкриття Антарктиди експедицією Беллінсгаузена без жодного обговорення його достовірності викладається в українських підручниках з географії, зокрема: Бойко та Міхелі (2014, 2016), Коберник та Коваленко (2015), Пеструшко та Уварова (2015). Підкреслимо, це підручники, які були рекомендовані Міністерством освіти і науки України та видавалися за рахунок державних коштів. У цей же час за кордоном, друкуються «Материк льда» (2013), «Антарктический Рубикон» (2014), «Антарктический ренесанс» (2016), в яких кандидат юридичних наук О.Овлащенко, як спеціаліст по міжнародному морському праву, міжнародним морським відношенням, морській політиці та дипломатії, розповідає не лише про видатну роль експедиції Беллінсгаузена у відкритті Шостого континенту, а й про історичне право сучасної Росії на антарктичні землі. На небезпеку таких закидів звертають увагу західні вчені. Зокрема, 15 липня 2021 року британський таблоїд Daily Express опублікував статтю Callum Hoare під заголовком «Russia showing ‘disturbing signs’ of being ‘ready to claim’ Antarctica». З посилкою на дослідження Ріпа Балклі, повідомлялося, що Росія демонструє тривожні ознаки готовності претендувати якщо не на певну частину Антарктиди, то на непропорційно велику частку мінеральних та інших ресурсів Льодового континенту…. У ті дні, Світ, заклопотаний пандемією коронавірусу та можливістю війни в Україні, не звернув увагу на ці застереження. А як зараз?

Знання це також зброя: Олександр Митрохин проводить лекцію «Історія відкриття Антарктиди» для учасників сезонного загону 25-ї Української антарктичної експедиції на борту судна «Aquiles», 30 січня 2020 року, акваторія о.Кінг-Джордж, Західна Антарктика. Фото Євгенія Накалова.

Подяка. Користуючись нагодою хочемо висловити вдячність Ріпу Балклі (Rip Bulkeley), публікації якого, у свій час, заставили автора цієї статті докорінно переглянути власні уявлення про історію відкриття Льодового континенту.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

• Атласъ къ путешествію капитана Беллинсгаузена въ Южномъ Ледовитомъ Океане и вокругъ Света въ продолженіи 1819, 1820 и 1821 годовъ. Санкт-Петербургъ, 1831.
• Беллинсгаузен Ф. (1820) Рапортъ капитана Беллинсгаузена морскому министру И.Траверсе от 8 апреля 1820 г. юл. кл., Порт Джексон (рукопись).
• Беллинсгаузен Ф. (1821а) Рапортъ капитана Беллинсгаузена морскому министру И.Траверсе от 5 марта 1821 г. юл. кл., Рио-де-Жанейро (рукопись).
• Беллинсгаузен Ф. (1821б) Рапортъ капитана Беллинсгаузена  в Госсударственную Адмиралтейскую Коллегию от 5 марта 1821 н. юл. кл., Рио-де-Жанейро (рукопись).
• Беллинсгаузен Ф. (1821в) Рапортъ капитана Беллинсгаузена  морскому министру И.Траверсе от 24 июля 1821 г. юл. кл., Кронштадт (рукопись).
• Беллинсгаузен Ф. (1821г) Выписка изъ письма Капитана Беллинсгаузена къ Морскому Министру изъ Порта Жаксона отъ 8 Апреля 1820 года. Сынъ Отечества. 1821. №69. С.135-137.
• Беллинсгаузен Ф. (1823) Донесеніе Капитана 2 ранга Биллинсгаузена изъ Порта Жаксона о своемъ плавании. Записки издаваемые государственным адмиралтейским департаментом. 1823. 5. С.201-219.
• Беллинсгаузен Ф. (1831) Двукратныя изысканія въ Южномъ Ледовитомъ океане и плаваніе вокругъ света, въ продолжении 1819, 20 и 21 годовъ. Санкт-Петербургъ, 1831.
• Белов М.И. (1963) Первая русская антарктическая экспедиция 1819-1821 гг и ее отчетная навигационная карта. – Ленинград: Морской транспорт, 1963. – 166 с.
• Бойко В.М., Міхелі С.В. (2014) Географія: підручник для 6 класу. Харків, 2014. – 256 с.
• Бойко В.М., Міхелі С.В. (2016) Географія: підручник для 7 класу. Харків, 2016. – 288 с.
• Киселев Е. (1951) Памятник принадлежащий матросу 1 статьи Егору Киселеву находившемуся в дальнем вояже на шлюпе «Восток» под командой капитана 2 ранга Беллинсгаузена в 1819-1820-1821 годах. Русские открытия в Антарктиде. Географгиз, 1951. – 188 с.
• Коберник С.Г, Коваленко Р.Р. (2015) Географія: підручник для 7 класу. К., 2015. – 288 с.
• Коцебу О. (1818-19) Планъ экспедиций къ Южному полюсу и къ Северному ледовитому океану отъ капитан-лейтенанта О.Коцебу, конец 1818 – начало 1819 г. (рукопись)
• Крузенштернъ И. (1819) Письмо И.Крузенштерна морскому министру И.Траверсе относительно организации экспедиции к Южному и Северному полюсам, 31 марта 1819 г. юл. кл. (рукопись)
• Лазарев М.П. (1918) Письма Михаила Петровича Лазарева къ Алексею Антиповичу Шестакову въ г. Красный Смоленской губерніи. Морской сборник. 1918. №1. – С.51-66.
• Новосильский П.М. (1853). Южный поюсъ: изъ записокъ бывшаго морскаго офицера. – СанктПетербург: типография Эдуарда Веймара, 1953. – 94 с.
• Новосильский Н.П. (1854) Шестой континентъ или краткое обозреніе плаваній къ югу отъ Кука до Росса. СанктПетербургъ, 1854.
• Овлащенко А. (2013) Материк льда: Первая русская антарктическая экспедиция и ее отражение в советской историографии (1920-1940 годы). Palmarium Academic Publishing, 2013. – 307 c.
• Овлащенко А. (2014) Антарктический рубикон: Тема открітия Антарктиды в советских источниках 50-х годов. Palmarium Academic Publishing, 2014. – 511 c.
• Овлащенко А. (2016) Антарктический ренессанс: Проведение первых Комплексных анатарктических экспедиций и проблема открытия Антарктиды (1955-1960 гг.). Palmarium Academic Publishing, 2014. – 610 c.
• Пеструшко В.Ю., Уварова Г.Ш. (2015) Географія: підручник для 7 класу. К., 2015. –272 с.
• Прибытіе Капитана Билленсгаузена и Лейтенанта Лазарева отъ Южнаго Полюса.  Отечественные записки. 1821. Июль. №15. Кронштатские новости. – С. 233-242
• Самаров А.А. (1952) М.П.Лазарев – Документы. М., 1952.
• Сарычев Г. (1818-19) Проэктъ экспедиции къ Южному полюсу отъ вице-адмирала Г.Сарычева с примечаниями И.Крузенштерна, конец 1818 – начало 1819 г. (рукопись)
• Симонов И.М. (2008) Слово о успехах плавания шлюпов «Востокъ» и «Мирный» около Света и особенно в Южном Ледовитом море в 1819, 1820 и 1821 г., произнесенное в торжественном собрании Казанского университета июля 7 дня 1822 года профессором и кавалером Симоновым. В кн. «Двукратные изыскания…» Ф.Ф.Беллинсгаузен. – М., 2008. –С.917-937.
• Симонов И.М. (1824) Известіе о путеществіи Капитана (ныне Капитанъ-Командора) Беллинсгаузена въ 1819, 1820 и 1821 годахъ, по Тихому Океану и Южнымъ Поялнымъ морямъ. Северный Архивъ. – 1824. -№19. – С.24-46
• Траверсе И. (1819) Инструкция для Ф.Беллинсгаузена отъ морского министра И.Траверсе с изложениемъ задач и плана экспедиции, 28 июня 1819 г. юл. кл. (рукопись).
• Bulkeley R. (2014) Bellinshausen and the Russian Antarctic expedition, 1819-21. Palgrave and Macmillan, 2014. – 276 p.
• Bulkeley R. (2021) The Historiography of the First Russian Antarctic Expedition, 1819-21. Palgrave and Macmillan, 2021. – 324 p.
• Cook J. (1777) A voyage toward the Sooth Pole and round the World performed in His Majesty’s Ships the Resolution and Adventure in the Years 1773, 1774 and 1775. Vol.1. London, 1777. 378 p.
• Cook J. (1777) А voyage toward the Sooth Pole and round the World performed in His Majesty’s Ships the Resolution and Adventure in the Years 1773, 1774 and 1775. Vol.2. London, 1777b. 392 p.
• Tammiksaar E. (2016) The Russian Antarctic Expedition under the command of Fabian Gottlieb von Bellingshausen and its reception in Russia and the word. Polar Record. –V.52. -№5. – P.578-600.

Олександр Митрохин,

доктор геологічних наук, професор кафедри мінералогії, геохімії та петрографії,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка.

Читайте також:

Антарктида сучасна та її минуле. Частина 1. Загальні уявлення про Льодовий континент

Антарктида сучасна та її минуле. Частина 3. Геологічна будова Льодового континенту

Розвідка з історії південно-полярної експедиції Фабіана Готліба Тадеуса фон Беллінґсгаузена (1819-1821). 

Василь Придатко-Долін: «Cквозь шедшій тогда снѣгъ…»

Нотатки до біографії Михайла Петровича Лазарєва (1788-1851)